Дифамаційні міни на правовому полі
«Честь кожного висить на кінчику язика будь-якого зустрічного,
варто тому захотіти—і вона втрачена навік»
( Артур Шопенгауер)
…Під час дебатів у пруському парламенті, 30 травня 1865 року, лідер радикальної партії Рудольф Вірхов висловив на адресу тодішнього прем’єр-міністра Отто фон Бісмарка низку різких звинувачень щодо його політики. Бісмарк глибоко образився на твердження опозиціонера, що ухвалений військовий бюджет буцімто є роздутим, і це спричинює поширення епідемій і масового зубожіння населення Прусії. Прем’єр образився і за суть , і за форму критики. Не згодившись з таким принизливим для себе тлумаченням причинно-наслідкових зв’язків, О. Бісмарк викликав «критикана» на дуель.
Протягом тривалого часу подібна форма вияснення «дифамаційних» відносин між кривдником і ображеним була чи не єдино прийнятною. Але цивілізація взяла верх. Честь, гідність, ділова репутація, добре ім’я, будучи етичними категоріями, набули разом з тим правового змісту. Розв’язання цих проблем перемістилось з дуельних майданчиків до судової зали.
Українські політики, чиї злослів’я і винахідливість у вишукуванні образливих епітетів далеко залишили позаду Кайдашеву сім’ю, вирішують власні дифамаційні проблеми по-різному: за допомогою хуків і прямих джебів в голову з широким застосуванням носаків. Ті ж , у кого тестостерону в крові менше, все ж вдаються до послуг Феміди. Судиться депутат С.Лещенко з екс-депутатом М.Мартиненком, обурений твердженням про фінансування його російськими олігархами, судиться С.Пашинський з М.Добродомовим і С.Соболєвим, не згодний, що він причетний до «нафти Курченка», колишній прем’єр А.Яценюк погрожує засудити тих, хто твердить, що він купує вілли у Майямі.
У відповідності до ч. 5 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими, не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Кожному громадянинові гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе та членів сім’ї та права вимагати матеріальної та моральної шкоди, завданої збором, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації( ст.32 Конституції України). Статтями 297, 299 Цивільного Кодексу України передбачено, що кожен має право на повагу до його честі та гідності , які є недоторканими, а також на недоторканість своєї ділової репутації. Законодавство дає змогу звернутися до суду з позовом про захист своєї честі та гідності, а також ділової репутації( ст.3 Цивільного Процесуального Кодексу України, ст.15 ч. 1 Цивільного Кодексу України).
Як практикуючий понад два десятки років адвокат, скажу, що захист честі і гідності громадянина—справа вельми копітка і важка. Універсальних рецептів як швидко і в найкоротші терміни досягнути успіху в таких справах не існує і існувати не може, так як будь-яке порушення чиїхось прав і способи їх захисту завжди індивідуальні, осібні, навіть унікальні.
Можна сказати, що законодавство в цій сфері розвивалося паралельно з процесами демократизації суспільства, зміною уявлень про межі допустимої критики, лібералізації діяльності ЗМІ, розвитку свободи слова. Не останню роль також відіграв зростаючий «вестернізаційний» вплив судової практики та міжнародного законодавства, який став невід’ємним атрибутом європеїзації всіх сторін нашого життя, винятком з чого не стала і наша правова система. Тому справи з захисту честі і гідності я би назвав одними з найскладніших і подекуди найсуперечливіших серед тих, якими доводилося займатися упродовж своєї прокурорської, суддівської та адвокатської практики.
Право на «свободу думки і слова», «висловлення поглядів», «задоволення суспільного інтересу» отримало чіткий правовий механізм реалізації та обґрунтування усталеною судовою практикою. Натомість, право на повагу до честі, гідності та ділової репутації особи зазнало певних обмежень.
Так, 27 березня 2014 року з Цивільного кодексу України виключена ч. 3 ст. 277 – «негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного». Тобто, до 27 березня 2014 року діяла презумпція недостовірності інформації. Вказана норма покладала обов’язок доведення достовірності інформації на відповідача, поширювача інформації. Позивач був зобов’язаний довести лише факти поширення інформації, взаємозв’язку поширеної інформації з особою позивача, порушення особистих немайнових прав позивача (або завдання шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджання особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право). На даний час позивач та відповідач наділені не тільки рівними процесуальними правами, а й обов’язками. Оскільки у цивільному процесуальному законодавстві України діє принцип змагальності сторін, то недоведення позовних вимог є підставою відмови у їх задоволенні.
Одним з фундаментальних прав людини, яке характеризує державу як правову,є право на презумпцію невинуватості. В Україні це право закріплене в Конституції і передбачає що людина не повинна займатися доказуванням своєї невинуватості та доводити в суді законність своїх дій. Але, скасувавши ч.3 ст.277 ЦК та відійшовши від принципу недостовірності інформації, ми прийшли до певного нехтування принципом презумпції невинуватості.
Якось до мене звернувся один з крупних бізнесменів, чиє підприємство, залишившись на окупованих територіях, було «націоналізоване» самопроголошеним керівництвом ОРДЛО. Отримавши нових власників, і, почавши працювати на непідконтрольній Україні території, це підприємство для українських ЗМІ продовжувало залишатися активом, що належить моєму клієнтові. Це спричинило появу цілої низки публікацій в друкованих і електронних ЗМІ, в яких екс-власник обвинувачувався в співпраці з окупаційним режимом ЛДНР. Коли виникло питання судового позову по захисту честі і ділової репутації бізнесмена, було дуже непросто пояснювати клієнтові чому ми маємо в «змагальному режимі» переконувати суд , що він– не фінансовий спонсор тероризму( до того часу вже було рішення СБУ, яка, оперативно відреагувавши на публікації, провела розслідування і закрила провадження за відсутністю складу злочину).
Спотворення фактів—це злочин проти об’єктивності і точності. Недобре, коли це є нехлюйським ставленням до фактичного матеріалу. Але зовсім погано, коли це є усвідомленою маніпулятивною конструкцією.
Мабуть найкраще вищенаведені меседжі проілюструє ситуація з багаторічної адвокатської практики. Один з центральних телеканалів в ефірі однієї з своїх програм торкнувся теми діяльності відомого історико-етнографічного заповідника. Журналісти телеканалу взяли на озброєння метод провокацій ( «Свобода журналістських висловлювань також припускає певний ступінь перебільшення чи навіть провокації» (див. Prager and Oberschlick v. Austria, рішення від 26 квітня 1995, and Thoma v. Luxembourg, no. 38432/97). Розповівши про роботу музею, давши зрозуміти глядачеві якими культурними цінностями розпоряджається його керівництво, журналіст вирішив загострити ситуацію , «пригостивши» телеаудиторію порцією компромату з модною нині приправою корупційності.
… Камера показує розмову журналіста з директором музею. Ведуча програми звертається до директора заповідника з «делікатною» пропозицією буцімто від імені «дуже впливової людини», яка би «хотіла поділитися грішми» з музеєм та директором особисто «за одну послугу». Послуга полягала в тому, щоби директор передав за 50 тисяч доларів тій «впливовій людині» « одне з полотен» музею. Далі йдуть титри, виходячи з яких, директор переніс розмову на 40 хвилин пізніше у кафе. І після цього з екрану пролунали слова ведучої : «Сподіваємось, що єдині люди, з ким зустрінеться такий директор музею—правоохоронці». Прозорий натяк на те, що директор «клюнув», зацікавившись «інтересом дуже впливової людини». Далі висновок глядачі повинні зробити самі . Мовою юристів це називається «неправомірне відчудження експонатів музею на користь третіх осіб».
Суд , до якого звернувся з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації директор музею,був справжнім професійним випробуванням для адвокатів. Справа дійшла до касаційної інстанції. Представники телеканалу стояли на тому, що у ст. ст. 3, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, указується,що межа допустимої критики щодо публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної людини. Публічні особи неминуче піддаються прискіпливому висвітленню їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.
Відповідач не заперечував факт розповсюдження інформації , але при цьому зазначав, що оспорювана інформація є оціночним судженням дій позивача, право на висловлення яких обумовлене як національним законодавством, так і Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, посилаючись при цьому на практику Європейського суду з прав людини. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Позивачі, окрім того, визнали, що в програмі «познущалися» над директором, але цього вимагали закони жанру «суспільно резонансної теми».
Адвокати позивача виходили з тієї позиції, що, по-перше, журналісти повинні дотримуватись журналістської етики. За п. 2 ст. 10 Конвенції прав людини свобода висловлення поглядів пов’язана з «обов’язками та відповідальністю», які застосовуються до засобів масової інформації навіть щодо питань великого суспільного значення. Більше того, ці «обов’язки та відповідальність» мають особливе значення, коли йдеться про посягання на репутацію названої особи (див. рішення у справі «Ліндон, Очаковський Лоран і Жюлі проти Франції» і «Педерсен і Баадсгаард проти Данії»). По-друге, подана в сюжеті інформація не може бути визнана як оціночне судження.
Подільський районний суд м.Києва дійшов до висновку, що інформація в сюжеті телеканалу стосовно корупційності директора містить в собі відомості про події, яких не існувало в реальності. Це плід журналістської фантазії, яка перейшла допустиму межу. Тому така інформація не може бути оціночними судженнями.
Як було вже зазначено вище, «з подачі» телеканалу, який не згодився з таким рішенням, справу розглядали Апеляційний суд м.Києва та Вищий Спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, які не знайшли підстав для скасування рішення суду першої інстанції. Телеканалові належало спростовувати подану ним інформацію в ефірі своєї програми. Проте телеканал досі відмовляється виконувати судове рішення.
Років з півтора тому мені довелося брати участь у судовому засіданні, предметом розгляду якого знову ж-таки була дифамація. До суду звернувся один з сільських голів Київщини про захист своєї честі, гідності та ділової репутації, незаплямованість якої йому була дуже доречною, беручи до уваги майбутні вибори до органів місцевого самоврядування. Очевидно, цим можна й пояснити невластиву для сільської популяції форму вияснення дифамаційних відносин, які часто в Україні є значно поширенішими, аніж нормальні.
У деяких представників місцевого електорату не склалися відносини з сільським головою. Доти, доки в арсеналі критиків сільського голови були слова з смислового ряду «злодій», «крадій», «нехлюй», «ледар», «глитай» і т.д., сільський очільник пропускав це повз вуха. Хоча він і не був ознайомлений з практикою рішень Європейського суду з прав людини щодо дифамацій на посадову особу, проте на інтуїтивному рівні розумів: раз ти голова, публічна особа, значить терпи. Терпець увірвався, коли на черговій сесії сільради «опозиціонери» пішли в рішучий наступ і «вивалили» з трибуни головний козир: є документи, які підтверджують, що сільський голова «відмив» на будівництві сільських доріг півмільйона гривень. Для селян, більшість з яких живе на півтори тисячі гривень в місяць, цієї суми було досить, аби сільського голову і весь його рід зненавиділо все село до кінця тисячоліття.
Так і потрапила до суду ця справа, яку розглянув Бориспільський міськрайонний суд влітку 2015 року. Відповідачі, які в своїх звинуваченнях покладалися на «власні розрахунки», так і не змогли судові довести звідки взялася цифра 500 000 гривень. На основі яких даних вони порахували, що сільський голова «вкрав» 300 тисяч «на асфальті» і 200 тисяч «на щебені». Судом було встановлено факт розповсюдження цієї інформації( виступи на сесії сільради протоколювалися та й відповідачі не заперечували цього) , а також було визнано, що твердження «украв 500 тисяч» не є оціночним судженням. За таких обставин суд задовольнив позов сільського голови і зобов’язав відповідачів спростувати ці слова на найближчій сесії сільради.
Дефініція «оціночне судження»–з категорії вельми «слизьких», тлумачення якої несе на собі сильний вплив суб’єктивного фактору. Вдумаємося: оціночними судженнями є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно – стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). У розумінні ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
Один з провідних фахівців, який досліджував людські оціночні судження, Герберт Саймон сформулював принцип обмеженої раціональності, суть якої полягала в тому, що людські оціночні судження мають нестабільний, непослідовний і нечіткий характер, вони жахливо спотворюють реальність, а їх раціональність украй обмежена численними факторами. І на варті оцього « раціонально обмеженого» феномена стоять статті законів,параграфи Конвенцій, на неспростовному праві тиражувати «оціночні судження» базується демократія з її плюралізмом думок, терпимістю і свободою. Я,звичайно, не проти свободи. Але, як мудро колись відмітив Петро Струве, свободи у суспільстві має бути не більше, аніж культури. І я тим часом думаю: вираз « смердюча пархата морда», яким нагородив відомий політик не менш відомого олігарха, це непідсудне оціночне судження чи за це можна відповісти по закону? Особливо, якщо враховувати прозорий натяк на національну належність? Впевнений, що суди би в своїх рішеннях розділилися…
Володимир Вак, керівник адвокатського
об’єднання «Вак та партнери»
“Юридичний вісник України” №51-52, 23–31 грудня 2016 р.
