Укрдержреєстр і рефлекси Людовика XIV
Газета «Діловий Переяслав» продовжує друкувати рубрики «З адвокатської практики Володимира Вака». 2014 року Рада адвокатів Київської області започаткувала онлайн-проект «Дошка пошани». Нам приємно повідомити, що серед десяти найкращих адвокатів Київщини в рамках цього проекту відзначений і Володимир Вак. Його фото розміщене на Дошці пошани сайту Ради адвокатівhttp://radako.com.ua/pro-radu/doshka-poshani. Вітаємо Володимира Івановича з цим відзначенням. Бажаємо нових досягнень а адвокатській практиці. Про одне з таких досягнень – у цьому матеріалі.
Про те, що у нас закон, як дишло, відомо практично кожному притомному українцю, який звик сприймати цю суспільну біду з такою ж приреченістю, з якою сприймав свій горб і страшну мармизу каліка Квазімодо. Проте зміни, які пройшли в суспільстві, породили великі надії на те, що Україна не навіки залишиться на узбіччі цивілізації, а декларації свіжопризначених очільників твердо визначили шлях нашої держави до європейських цінностей. У тому числі й правових.
Що це? Солов’їні витьохкування чергових пройдисвітів, які хитро осідлали вахтовий метод у політиці? Чи серйозні плани державних мужів з метою покласти край правовому середньовіччю? Випадок, про який йтиметься нижче, дасть нам змогу поміркувати над цим питанням.
Ця повчальна історія почалася 22 січня 2014 року, коли такий собі громадянин Л. звернувся до реєстраційної служби Переяслав-Хмельницького міськрайонного управління юстиції з заявою щодо реєстрації права власності літньої кухні. Державний реєстратор В., розібравшись по суті звернення, в реєстрації відмовив у зв’язку з невідповідністю поданих документів вимогам закону. Тому що згідно з поданою декларацією літня кухня чомусь класифікувалася як будівля сільськогосподарського призначення.
Обурений громадянин Л. вирішив знайти управу на місцевих реєстраторів у Києві і звернувся до Державної реєстраційної служби України, керівництво якої стало на бік скаржника. У письмовій відповіді Укрдержреєстру на заяву громадянина Л., зокрема вказувалось: «…вважаємо, що при розгляді вказаної заяви відсутні були підстави для прийняття державним реєстратором рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень».
Окрилений і підбадьорений позицією Києва, скаржник, маючи на руках цей важливій документ, 4 квітня повторно звернувся до реєстраційної служби Переяслав-Хмельницького міськрайонного управління юстиції. Вже інший державний реєстратор Г. знову відмовив у реєстрації з тих же мотивів: у зв’язку з невідповідністю поданих документів вимогам закону.
Не згодний з рішенням про відмову в реєстрації громадянин Л. звертається до Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду, який, розгорнувши справу 7 липня 2014 року, в задоволенні позову відмовляє, фактично підтвердивши правоту місцевих реєстраторів і неправоту позиції Укрдержреєстру.
Хто думає, що суд поставив крапку в цій справі, помиляється. Простий громадянин (а може й не простий) 14 серпня 2014 року потрапляє на прийом до заступника голови Укрдержреєстру Артема Янчука. 18-го серпня він надсилає в Укрдержреєстр повторне звернення. А вже 19-го – дивовижна чиновницька оперативність – вийшов наказ за підписом голови Державної реєстраційної служби Ганни Онищенко про звільнення займаної посади кого? – ні не реєстраторів В. і Г., які, власне, і фігурували в справі як головні «дійові особи», а непричетного до справи начальника реєстраційної служби Переяслав-Хмельницького міськрайонного управління юстиції Сергія Доморацького. З формулюванням «у зв’язку з порушенням присяги державного службовця». В чому полягало оте «порушення», хто його зафіксував чи документально довів, яким чином подібний «оргвисновок» узгоджується з трудовим законодавством – ніхто в Укрдержреєстрі подібними «дрібницями» не переймався.
І вже наступного дня, тобто 20 серпня, Укрдержреєстр розіслав з цього приводу начальникам реєстраційних служб головних управлінь юстиції в областях та місті Києві циркуляр серйозного змісту. Описуючи випадок у Переяславі, високе керівництво зауважило: «…В результаті розгляду повторної заяви державним реєстратором реєстраційної служби Переяслав-Хмельницького міськрайонного управління юстиції Київської області було прийнято рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень, чим проігноровано лист Укрдержреєстру». І далі: «Звертаємо увагу на те, що і в подальшому, при виявленні подібних випадків, а також у разі підтвердження інформації про пагубне порушення прав заявників, норм законодавства, ігнорування рекомендацій Державної реєстраційної служби будуть вживатися адекватні заходи реагування з метою налагоджування роботи у відповідній сфері».
Тут і починає «вилазити шило із мішка» – виясняються причини такої «кадрової різкості» київських чиновників. Формально їх обурило, що місцеві реєстратори проігнорували «лист Укрдержреєстру», який насправді був адресований не Переяслав-Хмельницькій реєстраційній службі, а … громадянові Л. Проте що насправді змусило запрацювати інертну чиновницьку машину, то це … лють, яка, за словами Ніцше, є найпродуктивнішою силою людства. Цю лють породили чутки про те, що переяславські працівники, буцімто, заявили, що листи з Укрдержреєстру не мають для них жодного значення і не враховуються в роботі, а також (дослівно): «Київ нам не указ, у Переяславі всі один одного знають і все вирішують на місці». Ось цього вражене чиновницьке самолюбство пробачити «знахабнілим» переяславцям не могло. Удар-відповідь не забарилось.
І ось тут повернімося до самого початку нашого матеріалу, де йшлося про наші європерспективи, про серйозність намірів перетворити Україну в правову державу і т.д. Чи не здається вам, шановні, що така правова культура високої державної установи якось не в’яжеться з Європою? Що оті гасла – для легковірних? На прикладі цієї історії, як у краплі води, вимальовується головна філософія начальництва: коли я, як усі, раптом стану підкорятися закону, захиріє, потьмяніє, запаскудиться моя посада. Бо ж можливість «забити» на закон визначає зміст пріоритетів усієї державної шляхти. У Франції лише король Людовик XIV міг сказати: «Держава – це я». У нас це є привілеєм усього начальства, а крутіння законом, як дишлом, дає змогу відчувати себе не рядовим гвинтиком у правовому механізмі, а бути конкретним гетьманом у своєму відомстві. На тому і стоїмо.
Звільнений Сергій Доморацький, всупереч давній традиції не плювати проти вітру, тобто не перечити волі керівництва, оскаржив наказ про своє звільнення в судовому порядку. На судовому засіданні адвокат позивача В. І. Вак так і не домігся від представників відповідача – Укрдержреєстру – притомної відповіді на запитання: чому перед звільненням за порушення присяги держслужбовця не було проведено службового розслідування? Крім того, адвокат допитувався, хто ж кинув цю бунтівну фразу: «Київ нам не указ»? Які є докази: диктофонний запис, покази свідків? Їх просто не було.
У свою чергу юристи Укрдержреєстру ухопились за другу версію, стверджуючи, що Сергій Доморацький як начальник погано контролював своїх підлеглих В. і Г. Але ж більш-менш обізнаний із законами юрист, нагадав адвокат В. І. Вак, знає, що згідно з законодавством начальник не має права давати вказівки щодо реєстрації нерухомості своїм підлеглим, які мають так звані дискреційні повноваження. А на запитання адвоката, коли конкретно Доморацький порушив присягу і в чому ці порушення полягали, юристи Укрдержреєстру відповіли німою сценою з гоголівського «Ревізору».
Вони в будь-якому разі не замінюють собою закон. Тому й дивними виглядають вимоги керівництва Укрдержреєстру щодо обов’язковості їх виконання, коли головний обов’язок реєстратора – дотримуватися закону і лише закону.
Отож, у цій історії поки що хеппі енд. Сергій Володимирович Доморацький – перша людина в історії Укрдержреєстру, поновлена на посаді після незаконного звільнення.
Може, й справді в нашій правовій системі «крига скресла»? І все буде по закону? І по справедливості? І всі перед законом будуть рівні? Дай Бог. Але начальство шкода. Це ж яке моральне задоволення вони мали, коли могли виганяти підлеглого через те, що в нього очі не того кольору! А тепер як?
